Таллінн – столиця Естонії/Tallinn – Eesti pealinn
Таллінн – найбільше місто в Естонії. Перша згадка про Таллінн датована 1219 роком. Місто сповнене середньовічною Скандинавською атмосферою і сучасним Європейським духом. Якщо ви плануєте подорож Північною Європою, то це місце безперечно must see.
Як і всюди, українці лишили по собі слід і в Таллінні. Тому, якщо ви збираєтесь відвідати нашу чудову столицю, інформація про історичні місця, пов’язані із українцями станеться вам у нагоді.
Із варягів у греки
Основний водний торгівельний шлях Київської Русі, що зв’язував північні райони країни з південними руськими землями і скандинавські країни з Візантійською імперією. Шлях починався в околицях сучасного Стокгольму, йшов по Фінській затоці Бальтійського моря через Таллінн і Нарву на Ладогу, Київ і до Константинополя (позначено на мапі синім кольором).
У 2003 році пройшла презентація спільного випуску поштових марок “Україна – Естонія”, присвячених темі “Шлях з варягів у греки”.
Шевченко в Ревелі (Таллінні)
Тарас Григорович Шевченко побував у Таллінні у 1842 році, під час своєї подорожі на Стокгольми. Зупинка була вимушеною, адже Шевченко захворів. Поїздка Шевченка датується орієнтовно жовтнем — першою половиною листопада. У своєму листі до П. М. Корольова від 18 листопада 1842 р. Шевченко згадує про написання поеми “Гамалія”: «Позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував “Гамалію”, невеличку поему, та так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель, там трошки очуняв».
Той факт, що Великий український Кобзар не лише зійшов на естонську землю, але й творив тут, надихнув місцевих українців встановити каміння і посадити дубочок як символ пам’яті на честь поета.
Закревські і Естонія: від Шевченка до Герберта Уеллса.
Ганна Закревська і Шевченко
Чере рік після свого візиту в Таллінн, у 1843 році, Тарас Шевченко зустрічає Ганну Закревську.
Тарас Шевченко приїхав на Полтавщину, знайомство з якою почав з маєтку Євгена Гребінки – Убіжище. Далі він побував на святі далекої родички Закревських, на якому була присутні Закревські – поміщики з с. Березова Рудка. Ганна Закревська була дружиною Платона Закревського і мала двох дітей: Гната Ольгу та Софію.
За розповіддю Афанасьєва-Чужбинського, Шевченко часто захоплювався красунями, але ненадовго. У відповідь тільки розмахував руками: «А, дурниці!.. Поки з нею балакаю, то буцімто щось ворушиться в серці, а там і байдуже…» Але до Ганни Закревської Шевченко повертався не раз і завжди захоплювався нею. На банкеті у Мойсівці він довго сидів біля принадної жінки і просив на згадку хоча б одну голубу квітку з оздоблення її сукні. Та кокетувала і жартома відмовлялася. І все ж Тарасові вдалося непомітно зірвати із модного вбрання сусідки квітку. Якось років через два її побачив у нього Чужбинський. На якусь мить Тарас Григорович задумався, а потім сказав: «Славна молодичка і така гарна, що здається й забудеш, а побачиш, то знову так тебе і тягне».
Один із трьох братів Закревських – Віктор запросив Шевченка відвідати Березову Рудку. Закоханий у Ганну, Тарас Шевченко поспішав виконати запрошення. Шевченко намалював портрет Ганни і її чоловіка. Тарас Григорович сам розумів, що його кохання до заміжньої жінки не принесе обом щастя, і намагався порвати з оточенням Закревських, щоб «не бачити, не чути». Та серцю не накажеш. Закохана пара потай продовжувала зустрічатися не лише в Березовій Рудці, а й в Петербурзі, де Закревські перебували взимку. Ганна тяжко захворіла і померла у 35 років.
Мура Будберг (Марія Закревська)
Марія Закревська (Марія (Мура) Ігнатівна Закревська-Бенкендорф-Будберг), дочка Гната Закревського і онука Ганни Закревської, народилась у 1892 році у Полтаві. Всі друзі називали Марію Мурою.
В 1911 році дівчину відправили в Лондон для вдосконалювання англійської мови. Там полтавчанка познайомилася з молодим російським дипломатом Іваном Бенкендорфом, що приїхав погостювати у свого батька – посла Російської імперії в Англії. Шалений роман закінчився весіллям, що відбулося в тому ж році в столиці Росії – Петербурзі. Після весілля молодята вирушили в Берлін, куди Івана призначили секретарем російського посольства. У Німеччині народилися їхні діти – Павло й Тетяна. Йоганна фон Бенкендорфа, був високопоставленим царським дипломатом і Марія стає графинею Бенкендорф. Вони володіли маєтком Янеда (Jäneda mõis). Розлютовані селяни закололи вилами Івана Бенкендорфа, що перебував з дітьми у своєму маєтку Ендель в Естонії у 1918 році. Дітей дивом урятувала гувернантка, сховавши їх у сусідньому селі… Про страшну новину Марія довідалася в Петербурзі, де охороняла від пограбування їхню столичну квартиру. Муру заарештовують по підозрі у шпионажі на користь Брітанії. Марію випускають з умовою, якщо вона буде розвідувати на користь Росії. Таким чином Мура стає подвійним агентом ОГПУ і англійської розвідки.
Мура працює у виданні «Всесвітня література», і зустрічає там письменника Максима Горького. Вона стала секретарем і цивільною дружиною Горького, проживаючи в його будинку з 1920 по 1933 рік, з невеликими перервами. Марія розповідала Горькому про свою нелегку долю, про загибель чоловіка, про дітей, що залишилися в Естонії за лінією фронту. Ці її розповіді письменник використовував в найбільшому зі своїх романів – “Життя Клима Самгіна”, і тому присвятив свій твір саме їй.
Саме в Горького у 1920 році Марія й познайомилася із Гербертом Уеллсом. Мура була при ньому перекладачем – вона була офіційно приставлена до нього за розпорядженням Кремля. Марія стає його коханкою.
Головним її болем у ті роки були діти, що залишилися в Естонії. Вона не бачила їх уже третій рік. Естонія стала самостійною державою, залізничне сполучення з нею було з різних причин перервано, і добратися до Таллінна в умовах громадянської війни було неможливо. Марія спробувала проникнути туди нелегально, однак у Кронштадті її схопили, кинули в катівні ЧК і засудили до розстрілу. Від смерті її врятував Максим Горький.
Незабаром залізничне сполучення з Естонією відновилося, і Марія вирушила до дітей. Однак в естонській столиці її відразу арештували – звинуватили в шпигунстві на користь Москви. Марія пзнайомиться з бароном Миколою Будбергом, що мріяв виїхати в Європу. Але в нього не було грошей. А Марії саме Горький надіслав з Берліна тисячу доларів. І вона уклала з бароном фіктивний шлюб. Тепер як дружина громадянина Естонії вона одержала громадянство й право на візу, а барон – гроші на від’їзд… Більше зі своїм другим чоловіком Марія ніколи не побачиться, хоча до кінця життя буде носити його прізвище й титул баронеси.
Стосунки із Уеллсом були відновлені 1933 року в Лондоні, куди вона емігрувала після розставання з Горьким, і тривали до його смерті. Уеллс попросив її вийти за нього заміж, але Будберг рішуче відкинула цю пропозицію. У 1934 році Уелльс разом із Марією провели літо у Янеда, де письменник закінчив свої мемуари.
Марія також писала сценарії до фільмів. За сповнене пригод і небезпек життя Муру Будберг називають жіночою версією Джеймса Бонда.
Микола Закревський – відомий історик Києва
Микола Закревський це видатний український історик, етнограф, мовознавець, письменник і художник, який походить із давнього козацького роду. Як кажуть, талановита людина – талановита у всьому. Микола Закревський імовірно походить в бокових відшалуджень роду Закревських.
Микола Закревський є авторів творів «Нарис Історії міста Києва», «Літопис і опис міста Києва», «Старосвѣтские бандуриста», історична праця «Опис Києва». У Києві є вулиця названа іменем Микола Закревського.
У 1829 році Закревський вступив на юридичний факультет Тартуського університету, але покинув його через фінансові труднощі. 1831–34 – роках працював вучителем рос. мови у училищі м. Вейсенштейн (нині м. Пайде, Естонія), 1834–47 викладав рос. мову, історію та географію у губернській гімназії м. Таллінні. Саме в Пайде Закревський почав писати історію Києва, закінчив і видав у Таллінні.
Про Таллінн Закревський писав: “тут я жив тихо, спокійно, був незалежним і щасливим”.
Олександр Завгородній перекладач-естонофіл
Олександр Завгородній був надзвичайною людиною: український поет, перекладач з естонської, фінської, литовської, шведської, французської, російської, польської, іспанської мов, лексикограф, дисидент.
Завгородній народився у Дніпродзержинську у 1940 році у родині письменника Сергія Завгороднього і журналістки Євгенії Меркуріївни Петришиної-Завгородньої. Після школи працював токарем на заводі. Тоді вступив до університету на спеціальність філологія.
1968 року, коли розпочалася кампанія проти роману «Собор» О. Гончара, Завгороднього викликали на допит. Його батько порадив йому негайно перебратися до Естонії. Молодий поет за допомогою Дмитра Павличка, який домовився з естонською Спілкою письменників про творчий обмін молодими літераторами між Україною та Естонією, виїхав до Таллінну. У Таллінні Олесь познайомився з естонським поліглотом Гаральдом Раяметсом, блискучим і найпліднішим перекладачем з української. Наприкінці 1950-х років він переклав «Кобзар» Тараса Шевченка, а згодом твори Івана Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського та інших.
Естонська Спілка письменників тепло поставилася до українця. Олександр переїхав до Таллінна, вивчав естонську та фінську мовиЗа її сприяння Олесь деякий час проживав у гуртожитку, а згодом отримав окрему кімнату, де перекладав як поезію, так і прозу (твори Ю.Лійва, Е.Рауда, П.Куусберга, А.-Х.Таммсааре, Я.Кросса, М.Траата, Л.Промет та ін.) У 1971 році Олександр Завгородній до століття з дня народження Лесі Українки упорядкував, написав післяслово до естонського видання «Досвітні вогні». Її «Лісову пісню» у блискучому перекладі Гаральда Раяметса захоплено вітали глядачі в театрах республіки.
Завгородній був двічі лауреат літературної премії Естонії ім. Юхана Смуула (1975 і 1989). Лауреат літературної премії ім. М.Рильського в галузі художнього перекладу (1996). 2005 р. став лауреатом премії «Благовіст», одержавши диплом за книгу «Життя мойого птах».
Останні роки Олесь Завгородній із дружиною жили переважно в селі Йосипівці Магдалинівського району на березі мальовничої Орелі у звичайній і дещо незвичайній селянській хаті. 29 січня 2018 року провели Олександра Завгороднього в останній путь. Похований у Йосипівці.
Хоч золоті читай закони, але, як совісті нема, —
не закарбується і коми і проживеш свій вік дарма.
Лише згадаються дрібниці, нікчемні влаштування справ,
пусті розмови, ситі лиця…
Ох, як себе ти окрадав!
Ачей, запрагнеться нового — не тих років, що проповзли.
Та хоч проси самого бога — а жити вже нема коли.
Ольга Кістлер – Рітcо основателька музею Окупації
Ольга народилась у 1920 році у Києві. Мати Ольги загунилу під час масового голоду 1920-1921 років. Батько Ольги вивчал медицину у Києві і у 1922 році був заарештований більшовиками. За допомогою дядька Ольга потрапляє до Таллінну. Її отець повертається до Естонії в 1931-32 році.
Ольга вивчає медицину у Тартуському Університеті. У 1944 році Ольга тікає в Німеччину і працює окулістом і педіатром у таборі для переміщених осіб. У 1946 році у Німеччині здобула ступінь PhD. У 1949 році емігрує до США, де їй доводиться скласти іспити щоб затвердити свою освіту і працювати. Потому Ольга працює у лікарнях, а згодом відкриває часну клінику хірургії очей. У 1960 році вийшла заміж за Вальтера Кістлера.
Перший раз з відвідує Естонію у 1976 році. Під час співочої революції Ольша цікавилась окупацією Естонії СРСР та ІІІ рейхом. У 1998 році у США та Естонії був заснований естонський фонд Кістлер-Рітсо для дослідження історії окупації Естонії і народилась думка про музей. Музей Окупацій відкрився у 2003 році. Музей цікавий ще тим, що це перший в Естонії музей, для якого було спеціально побудовано будівлю і для цього були використані лише приватні кошти.
Ольги Кастлер-Рісто не стало у 2013 році. Зараз фондом керує її дочка.
Олексій Щастний та Льодовий похід (“Яретк”).
Олексій Щастний – це російський військово-морський діяч українського походження, капітан першого рангу. Олексій народився на Житомирщині у 1881 році. Навчався у Київському кадетському корпусі. Брав участь у російсько-японській війні та у І Світовій війні.
Щастний керував Льодовим походом кораблів Балтійського флоту з Гельсінгфорса в Кронштадт зважаючи на загрозу флоту з боку німецьких військ. Згідно з Брестським миром, всі російські кораблі повинні були покинути фінляндські порти, причому передбачалося, що поки лід не дозволяє здійснити перехід, на кораблях повинні були залишатися лише «незначні команди», які легко могли бути нейтралізовані німцями. У цих умовах було прийнято рішення перевести флот в Кронштадт в умовах, коли море ще було покрите льодом (звідси і назва Льодового походу). За час походу не було втрачено жодного судна, незважаючи на різке ослаблення дисципліни, пов’язане з революційними подіями.
Цитата із книги С.Мельгунова “Червоний терор у Росії”:
“Капітан Щастний врятував залишок російського флоту в Балтійському морі від здачі німецької ескадрі і привів його до Кронштадта. Він був звинувачений, тим не менш, у зраді. Обвинувачення було сформульовано так: «Щастний, здійснюючи геройський подвиг, тим самим створював собі популярність, маючи намір згодом використовувати її проти радянської влади». Головним і єдиним свідком проти Щастного виступив Троцький. Щастний був розстріляний «за порятунок Балтійського флоту».
У радянській літературі інформація про роль Олексія Щастного у Льодовому поході відсутня.
Мандрівницька мапа українців в історії Естонії 